Невже забуті небеса — в недолю
похилено, щоб погасити?
Чаїний жаль з грози, і молодою
бідою хлюпає на світі.
Я, каменіючи, весь трепет вип’ю
новонароджений листочка…
І хто ж, як сироту, бджолину липу,
склинає? в сонці непорочна.
Вона — зеленістю до хвилі свічка,
самотна: до пташок ридання
до гострокрилого! — сльоза ж несвітська
на віях сонця поспадала.
Навколо без коханої, до моря
журби галуззя неспиниме.
Ні росяна, ні в грядці, наче вчора,
вже біла радість не цвістиме.
