І.
Досвіття — воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з печалями — втішати душу.
Відколи блискавка безслідно збігла
за ниву, в холоді недужу.
В піски — вся мила! вся безгрішно свіжа
прозорість на узор приходить.
А з криги зойк листків: застигли в брижах,
мов знаки до замків загробних.
Мороз; янтарний океан змережив
прислон чаїнок: призьбу горя.
І вечір вій твоїх — мов безбережний! —
і серця гілочка негорда.
II.
Зідхне земля; їй процвісти в надію
призначено при всій доріжці.
Вістить: «Я світло діядем надіну,
як витерплю ридання рідні!..
колиску підведу в південня строге,
де в ній відплачеться пелюстка».
Стань, ліліє — розрадничко! стань, госте,
де моря біль: мов гори ллються.
Довіку віритиму в знак лампадки —
бо мир від посвітів блаженних.
Нам — берег вербний! де хатки згадати,
і празники і райдуг жеврій.
А моря голоси в музичній скриньці —
з валів: тойбічну силу кличуть.
І скоро шестикрильці півдня сині
освятять молоду цвітинку.
