Древній океан, здійнявши груди,
вигримить, крізь бурю зблисне —
мову, на стострунностях орудних:
вінценосний псалмоспівець.
Звергнув з піни дерево — аж чорне,
чи не з острова південних?
Звергнув і, ворушати, рокоче:
для грози сідий придверник.
Знай, душе моя! котрій завгодно
долі — жертва будь кипуча.
Тільки не як викид хвиль холодних —
трупний, де піски домучать…
гнити в сон, темніючи гілками
почуттів і марних згадок,
де вже чайки скрикнуть, мов склинавши,
та багноти цвіллю вдягнуть.
Ні! дожизно дарувати з крови,
хоч дрібний, від ребер вицвіт.
А скінчити — враз, гілками в розбризк
при негодах блискавичних.
Без гнилизни прожиттів старечих
з мотлохом обмов і сварок.
Краще — схима! в свічковій печері
біле серце службу справить.
Службу в сферу ранків назміренну
звідки хрест огню: як щогла,
подвига живий кораблик — землю,
де їй серпень проголосять.
