Василь Барка – Душевна неволя: Вірш

Скрізь ліхтарня правди в небосхилі
дикі бджоли познаходить.
Ми — до струпности ми побліднились,
ми — з проказами в злидоті.
Як повідчиняються вікнини:
глянути крізь груди наші…
Озеро! зірок огні калинні
змовкли, в соромі прив’явши.
Бо пораза, з пекла вріст ядучий,
валунці сердець аж корчить.
І згноїлися думки, бредучи
в зло! двозуб’я підворотні.
Всі ми вихідці від нетрів кривди;
без дверей для прокаженця…
Нам і місяць — як на шиї мідний
дзвоник! (цвіт побережеться).
Все повинні звати: «Йдем, нечисті!» —
одіж на душі заразна;
і пустельну кістку кари з’їсти —
всім, кого віконця казять.
А очистить, при мольбі, при небі:
агнче сонце! над жертовник…
Повелить — і цвіття яблуневі
вбрали в білість переможних.