Хто достерігав як наймит коні? —
мариться в степів одно:
десь на горах маківки церковні
видно, мов свічний вінок.
І ввижається за ними море
з півдня в поклики м’ятежні:
красно — вал, як з музики, догорне,
в пальцях білої пожежі.
І вітрильника крильце відхідне
борозну веде в причерпі —
серед островів, де скарби діне
сто ватаг: на дні печери.
Там життя! зелені блискавиці
в океанових очах.
А могили? смутками сповиті,
серед степу все мовчать.
Ось, тепер при океані й чайці
й острові, де скарб находять,
спогадався степ!— кіот клечальний —
сльози дивини в негодах.
Від могили тайно воля шепче,
крізь ромен цвіте — не гасне.
Скарбу більшого нема: як чесне
серце лицарське, преясне!
Спить; а збудиться супроти кознів,
кованих війною: з пекла.
Сходить сонце на хрести віконні,
хоч тропа його далека.
Подивлюсь: могили кармазинів,
як і острів кладу давній…
чи не скойки, що вогонь відчинить —
при незримім океані?
