Не замориться і не притане
кров’ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.
Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки — пломенить, як пурпур:
згинути, б’ючи стрілками в млосну
мертвоту й трутизну трупну.
Хто, коли в дими кострів, склинавши,
до стовпа ганьби прив’яжуть:
не зміня думок на скарби навіть,
вибравши зорю найважчу!
Хоч калічено в неволі здавна
каменем невір і цепом:
і чуття і очі між тумання —
в гріх! до ребер серце стерплось.
Вирвана криваво з демонизни,
через двері смерти й чуда,
вже диханням і слізьми відрізнить
зерно дня — душа відлюдна.
Бо життя щораз: як жертва справжня,
терплячи від іклів — ревів…
на каміннім крузі в лютих стражнях —
страх при хижості царевій.
Поряд поспіша вертати грішних —
нестомима сила, в спокій;
крізь негоду — просвіти приливши,
тлін ромашкою потопить.
