Що — житніми покосами, що — далі,
скипівши, наче гнів, відходить.
І знов: чи не тобі сапфіри дані,
де білий вуркіт по негоді?
Вся всвітлена і вбрана вся в трояндне,
що душу з далечінню мирить:
смутною! голубиний почет сяде
на саркофаги мрій, де лірник.
Благословляє фіялкове сонце —
хмаринок табори терплячі…
і знов мандрівні скорбі; і схолоне,
крізь їхню тінь! — вітрильник чалить.
Біда не скінчиться ні в крики крильні,
де над пісками грім дрімає.
Але з тобою став небес зустріли
і моря пролісок немарне.
На морі — дзеркалі, по всіх розлуках,
дві повні радості вітрильні.
Вертаються і найніжніші, слухай! —
припливи в сплеск порожевіли.
Але не це — душі! в півсні — в просторі,
від чого в грудях плач цвіте:
тендітно, ніби фіміям престолів,
через надгір’я пресвяте…
І торкнутий, мов сосни тон, трищоглик,
гінець майбутности: прийняв.
І світло сповива стежки надморські
ми — свідки, сонця сторона.
І в парах креслена птахами мрія
повториться в сновиддях красних.
О, серця не згаси, кохана — вірна;
щоб зірці в сніжну смерть не впасти.
