Серед папороті, з ямок скельних,
на помшілу тінь обривів,
точиться: мов невидимий глечик
сховано — жагу добрити.
Що давно, натруджені стежками,
без розлуки як подружжя,
проминали ви надморський камінь,
де стерпіти грози здужав…
А, палючий! — висушити подих
брався: синя піч, моривши.
До гіркущого терпіння зводить
кров і крок на стрімовищі.
Ось, коло бескиддя, стрічки косі
в дзеркальце води між листя —
линуть і ленять! і ви, в спекоті
вимучені, напилися.
Навіть і дрібна тоді незгода,
що схопилася: про напрям,—
згасла! прядка сонця придорожна
нитку миру зразу спряла.
Горяч і спраготу змито зморну —
в сміх цілющого джерельця.
Вгору ви помандрували, вгору,
хоч темнити грім береться.
А сьогодні, де мара покряче,
згадуймо життя на згір’ї,
взнавши джерело безмірно краще:
всіх після гробів помирить.
