Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.
І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров’ю в бурю.
Нам нивку кораблів збива негода,
нам — чи свічки страсні прибудуть?
З безодень ревами драконні пащі —
нам рушать хатку: скорбну білість.
Де палить блискавка, до серця впавши,
чи маки розцвітуть найближчі?
Земля — мов кармазин! від горя трепет;
з огню завіси неба страдні.
Завії суджено: терпіти треба,
де й річка почина ридати.
