Німіший, ніж листок без бурі! в’яну;
до голуба не обізвусь.
Щодосвіта: подібного риданню:
палає в сонця стогін з уст.
І світить смерть на ешафот зірчастий —
душі, окутій до кісток.
І ворону дозволено знущатись,
жаліють мальвинки вшістьох.
Обвуглене все серце, з гіркоти —
в безумній змореності вирву.
Блакитні спомини в світах святих:
їм клятву воскресити вірну.
При шибці — як думки — змовкали мирні,
і знов побарвилися трави…
о, вогняні надії по зневір’ї
в душі квіток перетривали!
