Розмечеться на димний берег — ширше,
ніж світляним піском згорить.
І чайка воду п’є, над чистим віршем —
з прибою: що любов не гріх,
не кара, небо! каменям засвітить
рожевий усміх — зійде, в травність.
І вигримлять пожежно з моря свідки,
де журить місяць: не кривавить.
Я жду, і далі пурпуром, ніж вечір,
докинеться з краплин печаль…
важких, мов згадка — чайок нечернечих
кричати в вічність признача.
Прихилиться в приплив, над блиском болю,
мов сподівання: корабель,
і дзвінна пісня піною рябою
обіллється — де в серце б’є.
І жди мене! нема в німу пустиню
ні снів, а звізд вінок обвалить.
Там, як вітрило: квіт вишневий кинувсь
весільно — з моря, ніби званий.
