Над обриви грозова розмова
догромаджена в обвалах.
Мов по смерті, за гробами, ловлять
змія — ангели, і палять.
Звільнено дощі: птахи тюрем’я,
помахами зливні в пір’ї —
кожен камінь розбудити з мертвих,
ніби серце, тінню вкритий.
Раптом віти всесвіту найдовші,
в сполох стелені, аж сліплять.
З плесками розбився звід недолі,—
сизий попіл на століття.
Трудиться при скелі сивоокий
океан: доткати скатерть.
І приплив, як скрипка скорбна, скотить
стогін! — бризком поторкатись.
Вбоге серце та невсильне стане
жебраком негоди в моря.
Тільки знов надія, що ласкавне
небо! й нива животворна.
