Не заніміє хвиля в тління смертне;
блакитна ластівка, хлюпоче…
Ми, як потеряні, аж поки смеркне
весь берег — слухали: пророчу.
Та вже калина не прошепотіла
до серця в світлянім дощі.
Бо ти, розлуки нещаслива сило,
зв’ялила, смуток ведучи.
І привиди, мов кораблі, минали —
мого пропащого кохання.
Чужі слова: без крапельки з конвалій
коли веселка в ній слухняна.
Я знаю, суджено з-над океану:
що за любов’ю і грозою
квітки палахкотять,— я тихо гляну,
але вже горя не загою.
