Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі спинить.
Коли мені, мов хуртовина, зблідла
розлуки тінь — де скель спочинок.
Відклонить холод посивілий килим
від вікон квітня з небокраю.
Як зірка, двійками хлюпне й похилить
конвалія — світучу краплю.
То буде знак мені, бо пташка добра
обізветься в життя безгрімне.
Мов тайна соняшна, мов правди образ,
надсвітня свічка з нею мріє.
