Василь Барка – Горний скарб: Вірш

Безнебесні, хоч, на срібних горах,
де мости із самоцвітів:
ми — злидота! комашня міжгробна;
і скелети глина змістить.
Кров зотліти в листя перев’яне,
через смерть і сніг тойбіччя:
всім,— а, мов магнолія, віясте
світло втішення домчиться.
То благати бранцеві дрібному
з милости, що ввік прибутна —
в білого Ісуса: хліба — корму
крихотку, від сонця в грудях.
Всім сузір’я схиляться трибратні:
від надсвіття вишень рідних…
до відпущення провин при брамі,
звідки свічі днів судились.
Близько цвіт, немов дитячий усміх —
щирий! з острова надходить:
бо зустрівся кущик огнеустий,
кинувши галуззя в досвіт.