З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!…
і голки блискавок — троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.
І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено кинувши бризкуче —
на жнив’я бурунів, на необачне:
їм колоски пісок примучить.
Коли вже сонце течію поверне
в блакить біля гранітів чистих?…
як ластовине серце! все — смиренне,
що бризок розпалу не числить.
А вирветься з полону — ще святіше:
над хвилю свіченої пряжі.
Горіти морю! дзвони скрізь сколише,
та в біле вінчання прокаже.
