Всім заносить, найніміша в горі,
заметіль — як гробик: юність.
Там замучено відради скромні,
і веселки їх заснули.
Бо, найпребезумніші з юдолі —
розточили вік на знади.
В жовтім городі пожежа дробить
всім — палац пустот свічадних.
Я в деревах нетрів лісостану,
знаю — вдача найкривіша.
Сам руїну серця нескричанну
в груди склав для пожарища:
аж на дні життя, в душі досмертні
з каяття вериги вбравши.
І врізняє доля крик окремий —
свідок від лампад пропащих…
крик! від комина з війни гіркіший
і завій з мостів огненних:
де не вернеться, в дощі журившись,
журавлиний ключ при небі.
Все над хуртавину голос тужить;
там і твій рукав з пригір’я…
там — від згадки, невислівно дружній!
голуб коло шибки грівся,
Ми жили в руїні! де й часовня —
при зубах війни димучих.
Із райдерева сорочку сточать
ворони,напасть ведучи.
Дим відчаю в стінах обгорілих
сходить хмарою терпкою.
І збіліють камені: в двокриллі
сніжних вихорів з грозою.
Двом серцям при надпланетній тайні
від живих джерел небесних —
радостей добризнуто! їх святить
крильми пламенний лебедник.
Чути з яблунь, як блаженний відклик!
крізь гілки, медвисті кросна:
білотонну безліч лірок рідних
при блакитті бджоли вносять.
Все розгублено в безхресний грудень
вовчого, мов ніч блукання —
все тепло! не прихлюпнеться вдруге
вдень крізь хвилю з океання.
Босий, голову спиливши в попіл,
голосна петля на шиї:
бийсь під мурами святині! кропить
із повік полин, скипівши.
Руку підведи жалі звернути —
в космос на чотири ґанки:
— ось! огонь забрав стежки минучі
з наших розмінів доганних.
Нам ні океан гречок празничних
виправдання не приносить —
ні, при бджілках, пахощі в храмниці:
красне чудо на бездомність.
Покарайте судного не скелі:
гіркістю могил морозні,
бурі з льодовців! як стовб зелений —
скрижаніти в мертвій зморі…
Щоб з повік прозорих і слоїстих,
від докору сонця зразу,
в райдужки — іскристі сльози склились,
бігши в глибину безрадну.
Тільки й сліду: німо попереджу,
в зміїв шлях підвівши напис:
— ви троянду збережіть сердечну! —
тут з обриву в цвіті впасти.
Хай спасуться, бачачи терзання —
в сітях райдуг невеселих.
Душі юні: дома в дверях — ждана
сила неба повнить келех.
З нього крапля, в сферах безконечна,
втрату днів земних замінить.
Згублена любов, з весни вінеччя;
знак вікна при вічній схимі.
