Немов нещастя — наша стріча ждана,
хоч линув корабель, як сокіл.
Тепло не бризне з серця майорана,
не змовкне океан високий.
Нема коханню ні дороги в поле,
ні смолка не поколихнеться.
Все вірне, як вино — все сонця повне,
ласкавилося і при нетлях.
І враз розвіяне по хвилях, стихне
кругом на чайчиних слідах,
що, мов листки — в пісок, мов лихо стигле,
лягли: прибій не погойда.
Та не приспить ні скойки в синім ритмі,
ні сивого ридання чайки.
Бо скрізь твоє вітрило стане мріти,
і спомини — його вінчати.
