Погнівається: мов ножі залізні
та зойк відчаю кида в скелі.
На подих соняшника нас не візьме;
все синяву нежурну стеле.
Все — берег люблячи; а очі дикі:
все — божеволіє до блиску…
все — сном прокинеться! тобі ж ходити
дозволить, де мов дзвін розбився.
Все — тужачи: прозорі груди в листя,
чи в сині ланцюги кривавить;
все скорб’ю до гранітів мшистих литись,
до світла, що зійшло з коралів.
І поспитає, з плеску лебедине,
до зелені, в гостину квітну:
чи любимо?— тоді на камінь кине
корони: виблискані з вітру.
