День: проз мої страждання: порокоче;
до скель холодних відгоріти.
А враз — провістя! білотою кротке;
коли з прибою ржава гіркість.
День: найлюбіше напливе з дитинства,
посвіченістю потремтить.
І острів — спогад твій! і ненавмисна
камінна низка з бризкоти.
І перебігши через груди моря,
до скель розбурхалися в черги:
блакить рожеву в дзеркалі нагорнуть,
тобі на руки — хвилі стерплі.
Тоді, що в безконечній сивій книзі
небес! над розмир бурунів, —
досвітяться, до пролісків найближчі,
прощення: хто навік любив.
