Вже й не скажу — душа моя додолу,
тополиного смутку повна,
вітрам недолі, де й прибій! — спрокволу
вклоняється не біля поля.
Не біля бризок білих від конвалій,—
на віях тониками тихі…
Все їх вітри від моря поривали
з гіркого гуркоту, мов лихо.
Але на самоті, при всій пожежі
моєї скорбі — все без тебе…
чого їй треба: долі, що безмежні
мечі терпіння й небо темне.
Ніде не муч ні крильми, ні очима,
бо я вже на колінах жертва…
І лиш любов, що їй моря відчинять,
зорю,— втіша, над сонце щедра.
