Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан — комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій — і кришить мушлі.
Позабува пісок сліди в надії,
коли вода, зідхнувши, рушить.
Посвітлена, коло блакиті тчеться,
як від подруги — хустка, хмара.
Я жду; потоки з скельного вінеччя:
де грози — як сторожа брамна.
І мимо, згострена косою, доля
летить, поранюючи місяць.
Розлука! за вітрилами бездонна,
де зорі чайку не помітять.
Незнаний досвіт крильми, з кров’ю вдарить —
звалити чорну заборону.
Тоді з пелюсток приголубить радість
бджолину, на молитві кротку.
