Нам до ридання доля не ласкава;
дощі пожовклі дріботять.
І погасати айстра згадки стала
за райдугою в забуття.
Березо, й до сніжинок доклонись,
стремтівши сонячну сорочку.
Ні горлиці до голубих криниць
удосвіта не повуркочуть.
Тумани мріють, мов з кадил, незлісні;
і по тобі журба бездонна.
В коханні, в поцілунку при узліссі —
конвалій бризки не проздвонять.
Це вересень: крізь хмари світло сиве,
як мученик на ватрі, молить.
Але троянда — крови не обсипле,
де щастя не мина ніколи.
