Ти донею при лузі народилась,
моїй зорі: порум’яніти
ріжечками, що ними — як світильна! —
шістьма сурмити до невісти.
І від глибинок виструнено красні
пилкові стрілочки — збринять:
що безталанню сірому припасти
на їхнє радісне грання.
Відтіль, обвіяне з огнів незримо:
промовить віри джерело.
Благаю, щоб до серця зорним крином
його дихання припливло.
Щоб ми з подружкою проз жар вінечний
родини гойданого чуда,
цілуючись, пройшли: кармінна ґречність
лугів — присвічувати буде.
Страхає від хмарин пір’їнна кружність
шуліки, що на смерть зловісний.
І пара пташок серденята скрушить,
розорена: біля святині.
А скрізь, де пестило, здіймавши груди,
чуття шалене, крин розкрився.
Тінистий! проситься: чи хто розбудить —
із гробу сполотнілий місяць.
Так гожо вітрові, так безневинно
колихані: від чаш кропити.
Чарує рух! аж до грудних кровинок,
мов поклик на весільній скрипці.
Зідхне до сосен, ніби півживих,
до хатки пташенят нечутних.
І наші тіні, кинуті від жнив,
проходять на огненній кручі.
