Добурхнеться на покрижілий камінь,
де — мов кайданний бризк морозить.
Вже море, як двірець: не відмикати,
й віконниці його в розорі.
Зроста крижина: смерти породілля,
що й крабові розіб’є груди.
Труна нещастя! в стужах зледеніла;
від моря гробовизна всюди.
Обмиється істота в хресний стогін,
до самоцвітности на персні.
Мов з келеха кадильничного — огність
приходить сива:тління стерти.
І прикликає дух лілей пребілий,
кривий поріг біди зірвавши;
хоч віються сніги плачем боліти —
в тополях, смутками найважчих.
