Переліта життя! в пурпурну втому;
без повіву до рук твоїх.
Розсіяли гілки ридання: тонуть,
а сонце, мов чернець, стоїть.
І не власкавить ластовиних брів
твоїх — ні серця, з літом ближча.
До тихого згорання сліз: болів
і квітам холодок в обличчя.
Почути знов: між силами світильних,
мов мак, пожежинок небесних,
галузка вівтаря, як згубить листя —
його журба, зібравши, пестить.
Але, на книзі світла найсвятіший,
від вікон сонця образ ляже —
того, чия зоря незримо втішить
дитя землі, що нерозважне…
де мимо мчить життя, та не до мене,
коли травинку хвилі зірвуть.
Але воно — як крик! як навіжене,
що любить: кров’ю чую й вірю.
