Що зором голубині, чисті — віщі,
прихиляться на свято в руки…
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.
Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь сірі будні:
святою кров’я розцвітати в ірмос,
і ластівки твої розбудить.
Небесне море, в тайності, без болю,
з жоржинного життя — обходить…
торкнутися до синіх крил дозволить
галузочкам душі сьогодні.
Вечірні, зібрані на росах свідки,
прихиляться в спокутній грядці:
побачивши, як жар, як жаль несвітський
в зіницях сонця розгорявся.
Уже ні бджілці не минути любо,
ні нам з тобою стрій суцвіття…
розпалить суд! і сколихнуться люди,
травинками на грім дивитись.
