В турботі — скора; мов розбивши крилля,
зірниця в скелях неталанна!..
зросла, як псальми: смолками взоріла,
висока в небі від палання,
що тільки в Баха з гомонів колонних,
розподіливши хід огню,
над зграї здійметься, над смерть полонить —
всю душу в ниву голосну.
І нашу глухість, відгорілий вугіль,
розсипавши по несвітах,
немов звучання по веселці другій,
хвилює течія свята.
З прозір’я теплого безвинний звисне
світ — місяць і зворушить, серпик!..
Рідня — шипшин: сіяння благовісне;
вінечно тчеться в милосердність.
Вішує — нам первоцвіт, по росинках,
як скарб, свічіння не міня.
Гроза не згасить, хоч мечами синя;
любов моя, зійшла земна.
