Найчервоніший сполох від тонкого
стебла поклониться пташаті.
Бо, як і місяць, славить коло нього —
незримих: кличучи втішати.
У затишку свічіє, рідний вірі
з причасного благословення.
Мов рана, теплий, мов любов, горіти:
дарує ниточка зелена.
Мов жертву, що з хустинки сяйва, в душах,
відкрилась по вечірній хвилі.
Мов огник церкви, що змію подужа —
гримучу, і неволю схилить.
Бриніти в крузі радости крізь тишу
нечутно, як плянет сопілки.
Огненністю зійти, нехай колишуть —
грози рукава! подих вільний.
Між нивами, в росі передсвітанку,
скупаються, свічки квітучі;
тоді — в вулканний стрій вінків! і стануть
рости на потойбічних кручах.
