Мережка вимріяна, мов з левкоїв,
твоя — від корабля по східцях…
жорстокий час! відміни час накоїв —
зіниць полуцвітки, всміхніться!
Полуцвітки, в узорах чисто карих,
та не таких: — мені зоріли.
Мов океан труну несе на нарах,
ховати сонце до могили.
Це зустріч — не моя, це тінь не наша
на скойками пісок різкий.
Весь день погойдує припливу чаша
блакить печалі крізь зірки.
Кохання, вже й від горя відсторонься,
як соняшника дощ навчив.
Ти не знайшло і в скарбівниці сонця,
до серця не знайшло ключів.
