Чи синіша ніч: магнітну звівши
силу з бігуна світитись? —
ніж біда в пориви восьмизвірні
звалиться на сиві свитки.
І печаль тоді нечутно стисне,
скине серце! з гіркотою.
Проз дев’яте зло пройшла осіннє,
чиста правда — мов чужою.
Бо невгадана була завчасна,
на містку життя глухому.
Безліч лебедів над ниву мчаться —
голосну, з біди, додому.
Там: де вічність, льодовець нескрушний,
крильми зблиснуть, спокій пивши…
Любо! Мимо йдучи, сонця кущик
найблаженніш віє в тиші.
Тут і кроки квіткова могутність
відміря, з грози проллється…
будем, як веселку, поклик чути
скоро — з воскресіння серця.
