Василь Барка – Місячний вечір: в горах: Вірш

Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері —
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум’я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я — безумним смутком покараюсь:
від валів громаддя чорних…
Від безодніх! від валів павучих
трути в дикому безглузді.
І стопа нещастя — гори змучить,
недовірністю осудні.
А відкрито звідний семибарвник
над завіси тьми вселенські.
Мов від ірисів скорботу вбрали —
в небі ставники: з оселі.
Тишина шипшин і пчілок чистих;
ніби з краплі меду — іскри:
засівають скрізь! святині вчитись
нам при дверях найстаріших.
Стала синістю темніти стеля,
і замок на всі журботи —
білосвітний серп наниз простерся,
кований: як для соборів.