Ланок — від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б’є.
І віями палає квіття: любе —
з молитви, квіття не твоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям поля.
А часом янголи, йдучи, постежать;
і від зозулі вістка сповна.
Поволі крилля, що росу з сузір’я
несло, порушилось до вікон:
любов скропивши, де в розлуці вірна,—
її троянди знати звикнем…
Досвітні, в шибці, де й світи вінкові
на заставку прозоро стали.
А сльозам смутку матері, в іконі! —
вклонися: зорям над хрестами.
Знімію: бо вуста мої з землистих
гріхів, не смію прошептати.
Радітиму, що квітик — благовісник
огніє, ніби серце пташки.
А дзвоном, по невисловимих східцях,
ведуть мою сліпу надію.
Тоді — з мовчання, звідки я відбився,
спокутні ланцюги надіну.
