Не знаю вже, чи ніби листом красне
та тихе деревце, зустріну —
тебе, коли крізь ліс і небо гасне,
як грядка без стрункого крину.
Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш,
де церква сонце прийняла
в вечірні двері, мов з колиски рідне
і любе для твого чола.
Як від скрипок, від сосон пригадаю
до пристрасти тебе прихильну,—
зідхну, немов гілля, що раптом з гаю
все скорбне втратило в неділю.
І в пам’яті, де наче в нетрах ватра,
замріє між нешумних ризниць:
надія, що тебе побачу завтра,
серед думок зоріє різних.
Усе, що до гілок рідніє, смертне;
як навіть ворона крило…
як чорнобривці навіть, коли смеркне,—
над ранок іней привело;
І навіть, як моя до тебе стежка
спішить, палаючи, мов свічка
метеликів, що їм і ніч безмежна
не так, над самогубство вічна.
Ще може поцілунок твій помітять
берези в місяці над сном:
його крізь шепоти північні з квітня
передадуть фіялки знов.
