На сірім острівці чайча небесне —
так серце дожида тебе.
Коли ж дощем на океані щезне
нелюбе все в неголубе?
Докрикне, наче немовля з колиски,
кигуча скорб від острівця:
так серце, чуючи біду, що близько,
безодню сльозам обіця.
Вже всі, кому до світла — з корабля,
прийшли на землю; не колише.
Лиш квітки стрічі не приголубля
душа моя: ніж кров, чорніше,—
ніж, мов ревучий ворог — море, люто
будівлю блідну відвело,
при острівці розбити, щоб ні люди
ні чайки не вінчали зло.
