Мов голосно вино сполум’яніло:
глибоке горе виноградне.
Над сяєво північчя — вище! й вільно
любов благає в неба правди.
А чудо пурпурове всюди крапле
з галузки на кремінну кривду.
Чуття скипить, світучістю стократне;
проз береги — вали докрикнуть
Осяяні від часослова наче,
лілеї з доцвітання сурмлять.
Провістя ллється, крильми з грому, наше —
по каменях, помшілих юрмах.
А на прощання хвилі фіялкові
пожевріли крізь тінь стрімчасту.
То море входить! не згаса ж ніколи —
де промені росток стрічають.
