Берези вбрали з полум’я сорочку,
при океані огник сіють.
Журба мені! але в жоржин щокроку
свідкую світлому весіллю.
І щиру, наче з ризи на іконах,
жаризну чорнобривці ладять…
Єдина, в їхній висвіт — одинока,
прийшла: моєму сонцю рада.
Немов від дзвону відгомін прорветься:
над овид бризк палахкотить.
Моя — дивинок нива, мати хресна —
казками в межах вікових.
Тут океан прозірно фіялковий,
що й пилом рушиться на берег.
Шляхи течуть: про стрічу місяць молить,
обличчя до троянд оберне.
І ти — моя; негоди йдуть на грядку,
там відгорять круги пелюсток.
Але і смерть ні відкрику не вкраде,
як серце, мов цвітинне, любить.
