Братні ниви, течіями злиті,
скріплює обніжок поруч.
Весь оцвітаний аж при могилі
сонця — ніби жертви, в прощу.
Льоник білий! ризкою безсмертник;
мріє, взорик приберігши.
Мов чотири круження персневі
чути: з крильниці безгрішних.
І врочистістю рисунків ручать
висоту життя на землях:
мудра мужність і порив горючих
молитов! — ні дня не зменшать.
Кличучи, як жар і сніг і листя,
врадувати небо: в храмик.
Празниковістю святих — мов сниться,
в мир і ворогів приманить.
А один пломінністю самотник
ставить келію вікніти;
в заставці небес до книг церковних
відсвіт шести крил навіки.
I
Де престол, вино внесли церковне
всі громади в звід піднявши.
Свідчить білою любов’ю сонце —
кличучи святі нащадки.
Нам покрапає, за миро, дощик:
з листя на струмки збігати
(до рибинок тихістю дійшовши
блисками з кольчуг багатих).
Душі — в барвності: достигнув нею,
посмутнівши, збір з околиць.
Витерплять, від вирів навіжену,
зваду! бо єство неволить.
Вже спломінена в привіти хустка
при каплиці горній кличе.
Всі! в посвітленості всі всміхнуться,
всі в спокуті — всі найближче.
Просять глянути, як відкриває
чашу, в дверях неба, тепле —
серце! повне радости та праве
проти тьми ножів і петель.
Там і виноград палає в вікна
до дітей на час достиглий.
Думи! в знак галузки приклоніться:
де олтар дарує сили.
II
Осінь! осінь: діється розп’яття,
барвлячи вінечний терен.
Гостро — болями жарини вразять
кров: при чорногір’ях мертвих.
Від холмів ридання губить осінь,
бо мороз тюрмою змучив.
А плоди в туман троянда вносить —
сіяти про день світучий.
Незглядимо для людей доземних
діється розп’яття й далі —
через вістря в звірному щоденстві,
де ми пекло наскладали.
Діється розп’яття, в цвяхи вдарить
молот грозовиць найдужчих…
Звідки й спис — на смертні розпорядки
пробиває сонце в грудях.
Кров’ю пломеня, росою сяйва
від ребра: зірниця збігла.
Ринучи, краплини всесвіт святять
з крихтами живого хліба.
Діється розп’яття; свідки хресні
вкруг при чаші наднебесній…
тіні ангелів: дерева стерпли,
листя — їх жива огненність.
