Замкнено туманами між гори
й сосни — неласкавий досвіт.
Рветься! в холоді листки багрові,
скидані на схили, росить.
Грізна сутінь і рогаті нетрі —
вбрали прірву смертну, в димі.
Пустка! слід оленячий роздерти
з’явці входять невслідимі.
Біля круч, як досвітліли смуги,
скрізь хустинна піврожевість —
над безодні пробігати мусить,
паленнями безбережні.
Звід: вишнева крапля приспішила
розгоріти виднотою.
Вся — зіходить! одягти вершини
жаровинністю живою.
Сила сонця радостями чиста,
понад скелі смертні гляне:
з віршу Битія, для книгочита —
на життя душі гіллясте.
Повені тепла в світні прибої
котяться! прозріє й камник.
Стало дно грудей гірських, що повні —
в сім озер, огнем змінятись.
То — скарбона древня, пам’ять серця,
де сама любов забута —
оживає, в розсвіт розростеться
кров’ю маків проти будня.
