Життя: замисленістю, з кручі, скритне:
в траві алмазик золотіє.
Пелюсткою до рук твоїх не скрикне
чуття, де самотиння тінне.
Як човничок! метнеться щебетлива
пташина в гущину по гаю.
Луна: ні кров’ю, мов з гілок, не стліла,—
дощинки по корі збігають.
Спада струмок, жемчужинами точить
казання любій нежурливе.
Але — листків печаль понад місточок:
бо рушником береза криє.
Та в домовині, мов любови жертва,
за світом сонце зацвіло.
При білих флейтах крину, в сполох третій —
воскресло! всім, як джерело.
- Наступний вірш → Василь Барка – Висока хвиля
- Попередній вірш → Василь Барка – Досвітній докір
(Оцінок ще немає)