По сходах по гранітних — мідне горе,
нечутне подрузі, гримить:
його пташка в саду, чуттями хворе,
як рану, відчува грудьми.
І я, що серце від півоній дужих
поломеніє до весни —
шепчу: криваве листя з пекла кружиш,
мені до болю доплесни!
Бо й річка теж до каменя, немирна,
нашіптує від скель нелюбе…
що десь душа, все вірна, як сузір’я,
тремтіти на вустах не буде.
Мовчи, журбо, над ластівками синя,
над айстрами, як тінь — мережка.
Моя, і в зраді вечора безвинна,
зоря прийшла небережна.
- Наступний вірш → Василь Барка – Минучість
- Попередній вірш → Василь Барка – Увечорі надій галузка дальня
(Оцінок ще немає)