Приплив розкида килими, сплеснувши,
під скелі; скойок гострота.
Десь, посеред стовпів огню, послушник,—
чуття моє: весни спита.
Що смерти страх? біднішому від чайок;
аби діждати з неба ласки.
Твою стежину верби зустрічають,
і нитям сонця в воду впасти.
Прозоро; мов кіннота моря котить,
свій найсиніший збір довівши.
Жадання, що розпалить кров крізь розцвіт,
збирається з твоєї вишні.
І південь бурунами повирує
дихання в сплесках божевільне.
Неждано, з ластівками, білоруке
від тебе щастя в двері ввійде.
