Вже червін — світло, жар — кривав’я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.
Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як лебідь, по Дунаю;
без тебе ніжно сиплеться в зелене —
дерев печаль, я не минаю.
Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах
ласкається тобі до ніг,
де ластівці від шелестіння настрах
куща зірок,— ставок набіг.
Це з вічности, як пил на ліліях леліє
й метеликам на всім крилі —
тобі шепчу: схилися, біла мріє,
огненний шум гілок приліг.
Найближча серцю пташка, вся від райдуг,
припурхне яблуні на квіт…
і не відніме грім мою відраду
до скорбі зоряній сові.
Це соняшник, що в ніч, при соннім розі
серпа з-за хмар, дививсь на став…
І поцілунок вірниці, і росний
світанок зір причарував.
Сама бджола нам догуде в світлицю,
світлиння повну квіткову
та пахощу — й завіє білолицю
й тебе, й мене, як день живу.
Любов накликана з небесних пасік,
і вся в ласкав’я полонила;
з барвінком промовля в рожевім часі,
де берег — арфа ластовина.
Тебе від церкви серце сповило,
хоч і до блискавки лицем.
Мене від серпня, в світляне село
зустрівши — бліднула тихцем.
А вже не в паруснику серпня
тебе голубив на стежках;
і не ясминний місяць терпнув
і мла зідхання нетяжка.
Як ти впізнала, для пелюсток біла,
забились крильця в клітку серця.
І чути: ніжно сонцю заболіло,
що в грозах будеш невідверта.
Кому ж довірена докине стежка
сердечне полум’я по стеблах?…
де ти цілуєш — зірка нетутешня
тремтить, як жайворонок, тепла.
Передчуття: чи всіх любов покине? —
їй холодно від верховіть…
А божевілля болю солов’їне
грудьми під хрестиком горить.
Прощай серед галузок горя красних,
мені до серця приломила.
Дощистим листям лиха й воплю в празник
скривавиться співуча сила.
Душа з могильним відсвітом сорочки
грудьми до смерти припаде —
німа плита, шо спалахнути хоче,
камінна — не рида ніде.
Та знову дужістю, що рідна зорям,
в гріхах обпалена відрання,
підніметься, бо неба непокора
в квітках жива й росі ридання.
І тихо, бачачи біду осінню,
завіяну в барвистий крик,
благосвловлю, що ти жорстока, жінко,
що я любитиму повік.
Пробач нещастя, що тобі: жорстока! —
сказав при заході, в зоряну;
бо сяйва в поцілунку, при потоках,
такого в айстер я не знаю.
На голубиний блиск — від світла лілій
я відійти на крок не смію.
І серга місяця хай ночі цілі
над пасмочком, нічнішим змію.
Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть
крізь ніч шовкову забіліла;
і до очей чорніла пташка бистра,
що від води стріпнула крила.
А майорану тінь, як дзвоник, гарна,
без крапель ніжности завмерла.
Спіткала дружок неминуча втрата,
бо смерть і для рясних химерна.
Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини,
що сонце підняла з труни.
Сузір галузко, місяць ворожила,
до серця, гаснучи, збрини!
Навкруг — ростина, в світочеві бджілок,
цілує стрічних з надбережжя.
Тут щастя від обличчя в зорях білих;
бо добра й радістю безмежна.
Крилом ріка гробниці не пригорне,
та і від горя не втече —
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвиль обсипалось плачем.
Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ночі не прийняв.
І вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин.
А груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.
Не прокричу, знеможений коліном —
на камені, де з кістки кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже в останнє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну.
Не я — ласкав’ям хресним і несмертним
сам берег заквітча промінну.
То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.
Його, як спів, на світляній хустині
до брами раю принесло;
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де сяйво бризка на чоло.
Отам, доріжка де вже резедина
і вулик добрости не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.
І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, радостями чиста,
і, наче небо, нечужа.
