Жива, немов легкоблакитні айстри,
на спомин жар хмаринок мірить —
жива жемчужність! а спада пропасти
їй чаєчка в сніжистім пір’ї.
Залізні три кущі, під барву хлібну,
сухі,— дубові, з бурелому,
де річка: «Я втомилась! я поблідну!» —
а сонце — що іде додому.
Тополі випростані, мов над хутір
пурпурного перегорання.
Ні звістки! ні вітрила не вернути;
що ти забула; знов незнана.
Садок відмайоріє, листя скине,
повторюючи в крузі ріднім.
І — зимне і огненно самотинне! —
згасання тучок: «завтра прийдем».
Зміцнився звід — надземний міст сузір’їв,
над ріллями огнів потратних.
А пітьму здужав, глибину прозрівши —
сам місяць: як ліхтарик, прясти.
