Від глечика квітки, немов знічев’я,
в вікно розпаляться просторне…
Так тихо дожидає наречена,
чи дохлюпне сердечне море.
І дві високі свічки попросила
мене з чужини чарувати.
Мов нитка, що несе пташа: несива —
від кіс твоїх мені до хати.
На любі схилиш на долоні личко,
при синьому вікна хресті.
І смутком шите зілля невеличке
почне на рукаві цвісти.
А там жерделя, вся рожева хмарка,
в вікно нашепчеться — відкрити.
Ця доля тільки щирістю немарна,
що з ніжности приносять діти.
Не на сердитім океані сквилить —
за щоглою,— не чайка вбога…
Так до розлуки: місяць легкокрилий
гніздо помостить без порога.
І не на берег схимництво погляне,
де злотно хрестик свій засвітить.
А вже не вмре, в любові несказанне;
хто йде, цілуючись, крізь віти.
Огонь його — що й дух життя: в принадну
мету цвіте, де погляд людський…
І в тім ладу збудовано троянду,
світанно складено пелюстки.
І в тім: готичне серце в нескінчення —
співуче б’є та непоборне.
До ночі дожидає наречена,
їй зоряне приходить море.
