Гірка палає хмара — побагрянить,
по віяному божевіллю.
Коли комиш, очей зневаги вартий
людських, буяє: «шепіт виллю» —
на виведену лиштву, по річному,
де світляній тополі рватись.
Чому душі твоїй, мов бранці — човну,
згасати при останній айстрі?
Наблизиться зелена мрія й, луже,
зустрінь, рукавами скипівши…
як до життя, як травами найдужче,
де голуби в стежках неспішні.
А сонце крізь гілки, мов плач огню,
не вмре — прокинеться з колиски.
Коли, трояндо, від чужин вернусь
до джерела твого схилитись?
