Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть вітрильця —
з бурі, де, завісою роздершись,
лоно в білі птиці вкрила.
Зводять на склепіння до малюнків —
звіт про серце: при жалобі.
Острів — там ні круків не кленучи,
скриньок не замкнули жодних.
Полеліє, прогорнувши в ніжність,
полум’я лілеї! — згладить
По піску лазур’ю з нив свіжівши,
відплива на люстро далі.
Досвітля прозору згадку й тоне;
враз відсеребриться в мерхіт.
Відплеск! як печаль: коли тривожне
відгорить гілля — примерти.
Острів: значеннями повні з’яви
від життя ланів тойбічних.
Бо душі в кайдани не зв’язали
звірі, від глибин прибігши.
