Біля сонця перейшли, обнявшись,
пари: зріднені, без смерти.
Там до грядки радощі, мов наші,
горнуть пальці хризантемні.
Де моя порада? в межі люті
вбризкано залізо скарги.
Бо замкнули згадку — в сніг розлуки,
в кістяки квіток підкарних.
Кличу в гори, без відмови кличу,
серцем на прощання блідна…
Вже: сестрою! в зірку вже найближчу —
звістку засвіти на східцях.
Чути в борі з темністю верхів’я
від снігів дихання строге.
Чистий голос! рукави відхилять
від вікна — огненне горе.
