Шлях — збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни скотивсь?
Крильми сизий вечір на відхідді
в прірві спалить острівки.
І сповивши крепом проти ночі,
десь, при громі неземнім:
похорон — плечей і снів жіночих,
не зрида дощів над ним.
Доля моя, тиха і невчасна:
через океан, як плач —
полум’ям і чайками звінчався
шлях, що душі розлуча.
Протечуть сузір’я в обрис кутий,
зріючи: гвоздичок ватри.
Не для мене серпик! зійде з пустки —
сині колоски зібрати.
