Не пальці блискавок, до божевілля,
півмертве листя рвуться брати…
То — хвиля! то звістками найбіліша;
від неба світлота в поради.
Добризкано і жеврій: понад горе,
де ми пройшли, фіялки знавши.
Мов грозовиця — звал огню догорне,
нас розлучаючи назавжди.
Безслізно сім’ї мевок, сім’ї квилять,
і від лісів турбота шумна.
За нами журиться: проти невілля! —
при небі дощик та при мушлях.
Руйнуються сліди в пісок і сніжність;
під вибухи тюльпанні з моря.
Єдина, мила! вічно ми найближчі,
хоч бурі — лан зірок розорять.
